Введение в жизнь влечений

«Міфічні істоти, величні у своїй невизначеності» – так охарактеризував потяги засновник психоаналізу З.Фрейд [1]. Термін, який постає буквально фундаментом психоаналітичної теорії і практики, був детально ним розроблений у статті «Потяги та їх долі» 1915 року. Ця базова метапсихологічна робота починається з постановки методологічної проблеми відносин між емпіричним і теоретичним, проблеми організації наукової діяльності та формування понятійного апарату, і без цих міркувань неможливо сприйняти висновки у правильному світлі. Фрейд висловлює думку, що «правильний початок наукової діяльності полягає в описі явищ, які потім групуються, класифікуються і вводяться у взаємозв’язок. Вже під час опису не можна не застосувати до матеріалу деякі абстрактні ідеї, які беруться, звичайно, не тільки з нового досвіду» [3]. Таким чином, справжня наука не може починатися з понятійного апарату, який, тим не менш, становить її кістяк. Її виникнення в цьому плані нагадує ембріогенез, під час якого нервова система виникає раніше, ніж кісткова. Спочатку реєструються явища, потім вводяться їх визначення. Однак навіть з початком неупередженої реєстрації та опису явищ виникають труднощі, оскільки для опису чогось нового доводиться використовувати суміжні існуючі терміни, іноді підганяти їх під явища, розширювати значення. Це нагадує задачу описати міфічну істоту, яку ніколи раніше не зустрічала людина. В ідеалі для нового явища потрібні нові слова, але їх значення може втрачатися в описі знову ж уже існуючими словами. З одного боку тут постає питання, звичайно, методологічне, але з іншого – воно глибоко аналітичне, що спонукає до міркувань про значення і нескінченну багатозначність слів. На прикладі фізики Фрейд помічає, наскільки гнучким повинен бути науковий апарат, щоб залишатися здатним описати різноманіття зареєстрованих явищ у зв’язку з появою нових даних. І тут автор приходить до важливого методологічного висновку про ведення наукової діяльності. Коли якесь поняття вперше вводиться, воно не може бути описано лише визначеннями, без додавання емпіричного матеріалу.

Вже згадана робота свідчить про те, що Фрейд підходить до розробки метапсихології у той час, коли її поява вже підготовлена великою емпіричною базою, з детальними описами явищ, яких зібралося достатньо, щоб сформувати понятійний апарат. Одним з перших його складових стає «потяг». Питання визначення цього поняття стояло у Фрейда в багатьох роботах, і він відверто пише, що потяг – базове і в той же час найзагадковіше поняття психоаналізу, двозначне, на межі між соматичним і психічним. Фрейд рішуче береться за найважливіше завдання пояснити в статті цей непростий «базовий» термін.

Перш ніж почати робити аналітичне визначення, автор віддає належне тому, що науковому світу дала фізіологія, а саме уявленню про подразливість. Потяг виступає подразником для психіки. Є фізіологічні подразники та подразники, пов’язані з потягами. Фрейд відзначає, що задля опису можна «підвести поняття потягу під поняття роздратування», як це робиться при первинному описі емпіричного матеріалу деякими суміжними, абстрактними поняттями, про що йшла мова вище. «Але, – в той самий час пояснює він, – з самого початку ми не будемо ототожнювати потяг і психічний подразник» [3]. Це принципове розрізнення відбувається не тільки тому, що не лише потяги впливають на психіку, а й через специфіку самого явища. Потяги походять не ззовні, а зсередини, і вони не одноразова, а постійна сила. Ця сила вимагає не втечі, а задоволення. Подразник діє як одиничний поштовх і усувається іноді одним рухом. А потяг це сила постійна.

Тут варто відзначити принципове розрізнення таких понять, як потяг та інстинкт. Останній є успадкованим, загальним для всіх представників біологічного виду, «програмою», яка «встановлена за замовчуванням». Потяги ж виникають, і виникають у відносинах. На жаль, мені неодноразово траплялися невдалі переклади Фрейда, в яких використовується слово «інстинкт», але мова йде про потяг. Варто пам’ятати про цю поширену помилку.

«Потяги та їх долі» – мабуть, також один з перших текстів, в якому детально розглядаються принципи задоволення та незадоволення. Фрейд стверджує, що функція нервової системи – усунення подразнень. Вона прагне зовсім їх не відчувати, але це можливо тільки в разі смерті. Потяги, які постійно вимагають пошуку задоволення, не дозволяють триматися осторонь подразників. Принцип задоволення і відчуття задоволення/незадоволення характеризують спосіб подолання подразнення – психічний апарат прагне до отримання одного й уникнення іншого. Описуючи динаміку впливу потягів на психіку, Фрейд пише: «Будь-який потяг можна розкласти на окремі, розділені в часі й однакові в рамках (будь-якого) тимчасового відрізка сплески, які поводяться подібно до послідовного виверження лави» [3]. У зв’язку з цим описом можна згадати метафору з фільму Ларса фон Трієра – людина, що йде між ліхтарями. В даному контексті мені хочеться трохи змінити її. Людина стоїть під ліхтарем, вона відчуває задоволення, представлене яскравим світлом. Але задовольнити потяг до кінця ніколи неможливо, і під її ногами, де бракує світла, утворюється невелика тінь. Людина рухається вперед, і тінь попереду неї подовжується, задоволення стає слабшим, а за ліхтарем, поза його спиною починає рости друга тінь – подразнення потягу. І коли людина досягає точки між двома ліхтарями, світло стає дуже слабким, а тіні обступають з обох боків. Задоволення і подразнення стають умовно врівноваженими – це той рівень, який психічний апарат може винести. Він індивідуальний. Ця точка ілюструє принцип константності, який говорить: психічний апарат прагне, щоб рівень подразнення не пересилив певний поріг. Людина йде далі, і задоволення поступово зникає, а тінь попереду у вигляді подразника стає максимально концентровано чорною під наступним ліхтарем. Подразнення нестерпне, і, стоячи під цим ліхтарем, людина відчуває, що має щось зробити. Доля потягу і є те, що вона зробить, і можливі варіанти мають різноманітні комбінації.

Отже, потягу надається визначення поняття на межі душевного та соматичного, «психічного репрезентанта» подразників, що виникають всередині тіла і досягають душі, міри робочого навантаження, покладеного на душевний апарат внаслідок його зв’язку з тілесним. У статті Фрейд наводить ряд характеристик, за допомогою яких можна описати потяг. Його єдина кількісна характеристика – це натиск потягу, сума його енергії та міра його вимог до роботи психічного апарату. Важливе зауваження тут наводиться щодо того, що будь-який потяг завжди має наполегливість, навіть якщо у нього пасивна мета.

Мета потягу – задоволення через усунення подразнень в їх джерелі, а також через проміжні цілі. Тут постає питання «цілезагальмованих» (тих, що в якийсь момент відхилилися від початкової мети) потягів та часткового задоволення. Об’єктом потягу називається той об’єкт, на якому або за допомогою якого він може досягти мети. Це мінливий, з самого початку не пов’язаний з потягом елемент. Він повинен мати достатню рухливість, а якщо виникає сильна прив’язаність до нього – фіксація – це заважає отриманню задоволення. Чи означає це, що задоволення, пов’язане з таким об’єктом, на якому виникла фіксація, не є частковим? Думаю, це залежить від конкретної «долі» потягу.

Джерело потягу розглядається як соматичний процес в організмі, подразник якого репрезентується в душевному житті через потяг. Фрейд зупиняється на припущенні, що найчастіше він має хімічну природу. Автор висловлює надію на те, що в майбутньому фізіологія прояснить деякі теоретичні положення, але, здається, вони ще не виправдалися, наскільки це відомо мені. Можливо, це й не так важливо, адже, віддавши належне фізіології, Фрейд все ж неухильно слідує необхідності піти від неї.

У статті «Потяги та їх долі» вводиться також перша умовна дихотомія потягів. Первинні потяги діляться на дві групи: потяги Я (або потяги самозбереження) і сексуальні потяги. Незважаючи на поширення, яке ця дихотомія отримала в колах, досить таки навколонаукових, в даній систематизуючій роботі Фрейд не наполягає на згаданій класифікації й визнає її «лише корисною на даний момент допоміжною конструкцією», що пояснює деякі внутрішньоособистісні конфлікти. Це конфлікти Я і сексуальності в т.зв. неврозах трансферу, і саме вони зумовили такий розподіл. Дослідження інших (нарцисичних) неврозів, як пише автор, поки не призвели до нової формули. Однак нова дихотомія потягів все ж буде виведена Фрейдом, після 1920 року – потяги життя і потяги смерті (або агресивні потяги) (5).

Сексуальні потяги численні, не залежать один від одного (мають різні органічні джерела), а їх метою є задоволення від функціонування органів. Мабуть, цю тезу Фрейду довелося пояснювати в «Лекціях зі вступу в психоаналіз» (2) після виходу даної роботи, бо в обивателів могла скластися думка, що «задоволення від функціонування органів» самодостатнє і не пов’язане з сексуальністю (коли смоктання або затримання калових мас дитиною зводиться до задоволення від функціонування органів, заперечується наявність у дітей сексуального життя). Фрейд дає пояснення, в якому різняться поняття генітальне й сексуальне, з розширенням останнього за межі генітального, так само як раніше ним же були розрізнені поняття свідомого й психічного і революційно розширено останнє. Фрейд не заперечує задоволення від функціонування органів, але звертає увагу на те, що елементи відступу від генітального задоволення зустрічаються в дорослому нормальному житті й безсумнівно сексуально забарвлені. А заміщення при істерії тільки підкреслює необхідність поширення терміну сексуальне не тільки на генітальне.

Повертаючись до статті «Потяги та їх долі», важливо також відзначити, що численні сексуальні потяги спершу є частковими. Поворотним пунктом розвитку є синтез і підпорядкування всіх часткових сексуальних потягів функціям продовження роду. Відбувається їх «об’єднання під приматом генітального».

Спочатку сексуальні потяги пов’язані з потягами Я і лише пізніше відокремлюються від них, але не всі. Частина їх залишається приєднаними до потягів Я, наділяючи їх лібідіозними компонентами. У «Лекціях зі вступу в психоаналіз» Фрейд також зауважує, що потяги Я легше піддаються вихованню, оскільки підпорядковані цілі самозбереження; вони рано підкоряються принципу реальності, і у них завжди є об’єкт.

Під долями потягів в статті розуміються в першу чергу долі сексуальних потягів. Можливо, саме тому, що вони вимагають більшої трансформації, не готові підкорятися принципам реальності та змушують до формування компромісів. Але наскільки відрізняються від них в цьому плані агресивні потяги? Можна відзначити, що потяг до агресії теж накочує сплесками, з ним теж доводиться в якийсь момент що-небудь зробити (пройшовши «точку константності» між ліхтарями – від відчуття сили і впевненості до нестерпного болю). Часто його доля дуже далека від прямого задоволення, вона вимагає компромісу з реальністю і знаходить його.

Долі потягів – це фактично захист від них, від їх подразнення, окрім прямого задоволення. У переважній більшості воно неможливе, і потяг може піддаватися витісненню (недопущенню до свідомості його репрезентантів) і сублімації. Я вважаю, що саме друга доля отримує найбільше поширення, тому що, як говорив Фрейд у «Лекціях зі вступу в психоаналіз», вся культура є сублімацією. І, з іншого боку, культура примушує людину до сублімації – відхилення потягу від сексуальної мети. Цікавий розгляд механізму сублімації в контексті детермінації наукової і творчої діяльності (зокрема, в статті «Один ранній спогад Леонардо да Вінчі» (4)).

Іншими можливими долями потягів є перетворення в протилежність (або реактивне утворення) і обернення проти власної персони. Реактивне утворення може відбуватися через інверсію мети, зміну активності на пасивність (розглядати – бути розглянутим) або через змістовну інверсію (любов – ненависть). Інша доля – обернення проти власної персони – зберігає мету незмінною (заподіювати біль, розглядати) при зміні об’єкта на власне тіло.

Трансформація потягу ніколи не відбувається в повному обсязі. Це буде помітно під час розгляду детермінації садизму або вуайєризму. Мазохізм, як тут вважає Фрейд, завжди комбінація і обернення активності в пасивність, і обернення проти власної персони (хоча є примітка, що ця теза переглянута в «Економічній проблемі мазохізму» (5)). При неврозах нав’язливості ж відбувається обернення потягу проти себе без втрати пасивності: садизм, наприклад, трансформується в самобичування. Мабуть, таким самим є і механізм меланхолії, неможливої без агресії.

Садизм у цій статті заслуговує на окрему увагу, оскільки, мабуть, прагне до цілком особливої ​​мети – заподіяння болю. Серед первинних проявів потягу заподіяння болю не має ніякого значення. Фрейд припускає, що спочатку відчуття болю з’являється як мазохістична мета, яка потім трансформується в садистичну. Біль, як стверджується в тексті, пов’язаний із сексуальним збудженням і обумовлює те, що людині може сподобатися незадоволення. Як же біль пов’язаний із сексуальним збудженням? У більш пізній роботі «По той бік принципу задоволення» автор пише про лібідіозне збудження, яке виникає у відповідь на механічні пошкодження тіла, і про нарцисичне зосередження лібідо на постраждалому органі (5). Можливо, це важливий механізм виживання, і сексуальні потяги тут тісно пов’язуються з потягами самозбереження. Уникнення болю пов’язане з уникненням можливого задоволення або неможливістю уникнути незадоволення, оскільки служить відмовою від прогресу й активності. Цікаво й те, що відбувається з потягом у випадках страху агресії. Такий страх, можливо, і є конфліктом потягів Я і потягів сексуальних? Метафорою такого ймовірного механізму міг би бути фільм «Бійцівський клуб» – саме через відмову від потягів до самозбереження, через примирення з болем, через відмову чинити опір болю й агресії герою відкривається шлях до власної агресивності, відстоювання себе і зміни середовища. Нехай це й перебільшений приклад, але, як мені здається, він здатний проілюструвати механізм взаємодії потягів. Відчуття болю стає мазохістичною метою – поворотним шляхом може розвинутися садистична мета. І це повертає суб’єкту активність.

Таким чином, садистична мета – прояв насильства до іншого як до об’єкту – є первинною. Якщо «від цієї особи відмовляються, заміщуючи її собою», відбувається перетворення й цілі, й об’єкта. Тепер шукається нове обличчя, але вже в якості об’єкта, який візьме на себе роль суб’єкта і застосує насильство. Мазохізм, таким чином, виникає з садизму, пасивне Я, як пише Фрейд, у фантазії ототожнюється з новим суб’єктом. Для чого процес захисту від потягу набуває таку складність? Можливо, через опір агресії, який в культурному середовищі набуває величезної сили. Бажання прояву насильства стає абсолютно неприйнятним для свідомості, і його доводиться старанно уникати. Не меншою складністю характеризувався випадок Шребера з його несвідомим протистоянням категорично неприйнятній для свідомості думці. При зворотному перетворенні мазохістичної мети в садистичну, як описано вище, ототожнення себе зі страждаючим об’єктом також має місце.

Вуайеризм приблизно так само виникає спершу спрямованим на інший об’єкт, проходить через стадію відмови від об’єкта і переведення розглядання на власне тіло. Мета ж стає пасивною – бути розглянутим, і виникає протилежність цього потягу – ексгібіціонізм. Як і в разі мазохізму, вводиться «суб’єкт», який буде здійснювати активну дію – розглядати. Втім, в обох випадках є фантазія – уявлення про цей суб’єкт, яке може бути самодостатнім. Навіть якщо суб’єкт не присутній фізично, в психічній реальності він присутній завжди. Так само завжди присутнє особливе задоволення від ідентифікації (з суб’єктом у разі пасивного полюсу потягу (мазохізм, ексгібіціонізм), з об’єктом у разі його активності (садизм, вуайєризм)).

Потяг до розглядання, однак, має ще більш ранню стадію – аутоеротичну. Лише шляхом порівняння він переходить до інших об’єктів. У підсумку ж усі ступені розвитку потягу, як видно, продовжують існувати поряд один з одним.

Говорячи про розвиток потягів, Фрейд пише: «…долі потягів – обернення проти власного Я і перетворення активності в пасивність – залежать від нарцисичної організації Я та позначені печаттю цієї фази» [3]. Ці долі потягів пов’язані з «захистами фази нарцизму». Фаза нарцизму характеризується спрямуванням лібідо виключно на самого себе. Навколишній світ абсолютно нецікавий. Але хоча аутоеротичне Я дитини не потребує зовнішнього світу, вона, будучи безпорадною, отримує турботу батьків і вбирає її, інтериорізує об’єкти, що приносять задоволення, а також «викидає», проектує на зовнішній світ те, що несе незадоволення. Невдоволенням ж для неї стає подразнення потягу, з яким в силу безпорадності вона не може нічого зробити. Якщо немає об’єкта, ним може стати власне тіло, якщо потяг нестерпний – він приписується іншому суб’єкту. Разом з імпульсом потягу виникає його протилежність, і так породжується амбівалентність. Перетворення любові в ненависть – найпоширеніший випадок амбівалентності, але не єдиний. Тут метапсихологічна стаття підходить до одного з найактуальніших питань, які хвилюють людей і до цього дня. Що таке любов? Точного визначення не знайдеться. Спершу Фрейд висуває припущення, що це вираження усього сексуального прагнення, але сам же зазначає, що це не зовсім так. І, не вводячи визначення, він описує явище в його динаміці, в розвитку, слідуючи власним принципом наукової діяльності. Найперша стадія любові – згадана стадія нарцизму, «любити самого себе». З нею виникають три амбівалентності: «любов – ненависть», «любити – бути тим, кого люблять» (фактично «активність – пасивність»), «любов/ненависть – байдужість». Любов і ненависть ніколи не насичуються до кінця, як і будь-який потяг. І їх доля протягом життя буде знову подібна викидам лави.

Щоб краще зрозуміти амбівалентність, необхідно розглянути три полярності душевного життя. Імпульси потягів піддаються їх впливу. До них можна звести по суті і долі потягів. Ці три полярності: економічна («задоволення – незадоволення»), біологічна («активний – пасивний» (пізніше зливається з «чоловічий – жіночий»)) і реальна ( «суб’єкт (Я) – об’єкт (зовнішній світ)»).

Особлива увага приділяється останній полярності. Нарцисизм з властивим йому аутоеротичним задоволенням, як вже було зазначено, характеризується байдужістю до зовнішнього світу – це переживання виникає першим. Первинне Я аутоеротичне і не потребує зовнішнього світу. Однак воно отримує і вбирає об’єкти, пов’язані з потягом до самозбереження – вони стають джерелом задоволення, а внутрішні імпульси потягів – невдоволенням. Механізми проекції та ідентифікації виникають на цій стадії. Так зване «Я, що насолоджується» ставить задоволення вище всіх інших властивостей. Після проекції назовні всього, що було пов’язане із невдоволенням, виникає полярність «суб’єкт (Я)-адоволення – об’єкт (зовнішній світ)-незадоволення» (останнє раніше було байдужістю).

Так з появою об’єкта з’являється нова протилежність любові – ненависть як ставлення до зовнішнього світу, який приносить подразнення. Байдужість стає тепер лише окремим випадком ненависті. Виникає полярність «задоволення – незадоволення» ( «любов – ненависть»). Нарцисична ступінь змінюється на об’єктну. Задоволення і невдоволення означають відношення Я до об’єкта (або він привабливий, або його хочеться відштовхнути, або навіть знищити). При цьому об’єкти, що слугують збереженню, Я не викликають любові – людина їх просто потребує, на відміну від об’єктів сексуальних. А от ненавидить Я всі об’єкти, задоволенню яких потягів вони б не заважали. Звідси випливає важливий висновок: любов і ненависть мають різне походження і розвиток. Любов практично ніколи не перетворюється на ненависть.

Отже, любов у своєму розвитку спочатку нарцисична та аутоеротична, потім вона переходить на об’єкти, які приєднуються до розширеного Я. Вона висловлює моторне прагнення до них, як до джерел задоволення – спочатку через поглинання, пізніше через прагнення до оволодіння об’єктом, навіть якщо в процесі він буде пошкоджений або знищений, і лише в результаті вона стає протилежністю ненависті, на генітальній стадії.

Фрейд приходить до висновку, що ненависть давніша, вона виходить з початкового відторгнення подразників зовнішнього світу нарцисичним Я та його зв’язку з потягом до самозбереження. Фактично, коли любов іде, а ненависть домішується, виникає лише видимість перетворення любові у ненависть. Мотивована реальними причинами ненависть може поєднуватися з регресією любові до її садистичної стадії. Така рання садистична любов дитини (до іграшки) проілюстрована в казці «Вельветовий кролик» М. Вільямс: «До того часу, як ти стаєш Справжнім, майже вся твоя шерсть видирається, очі випадають, кріплення розхитуються, і ти стаєш дуже пошарпаним». У казці буквально сказано, що платою за сильну дитячу любов стає біль.

В підсумку три амбівалентності і три полярності душевного життя умовно зводяться разом. Але після прочитання залишається питання: чи дійсно існують три амбівалентності? Зокрема, Рождественський Д.С. у доповіді «Легенда про агресію та її вплив на психоаналіз» говорить про пошук балансу в дихотомії «любов/ненависть – байдужість» (або «зближення – віддалення») як у єдиній можливій. Ненависть же він розглядає в такому контексті як можливе вираження любові: «Я знаю, що тебе моя ненависть не зламає». Чи не регресія це до стадії садистичної любові, про яку сказано вище? Чи це вищий ступінь довіри: «Я вірю, що тебе це не зламає»? Може, має місце проекція на об’єкт ідеалізованої фантазії про нього, або, можливо, про себе: «Я хочу, щоб тебе не можна було зламати, і я хочу, щоб мене не можна було зламати». Ймовірно, детермінація виявиться складною і множинною.

Ще одне міркування, на яке наводить стаття «Потяги та їх долі», стосується слова «захоплення» (як «у-влечение». На мій погляд, воно в першу чергу пов’язане з якоюсь пристрастю, що заповнює приватне життя об’єктами і справами, які в повсякденності можуть називатися «для душі». Вони виразно наділені силою привабливості та стають об’єктами сублімованого потягу, але цікава і та влада, яку вони мають над душевним життям. Це влада, якій хочеться віддаватися. І, мабуть, це прояв всієї суті потягів: вони є «двигунами прогресу», побудниками розвитку особистості.

Література: 

  1. Змановская Е.В. Современный психоанализ: теория и практика.– СПб.: Питер, 2010.
  2. Фрейд З. Введение в психоанализ.– СПб.: Питер, 2007.
  3. Фрейд З. Влечения и их судьба: сборник. – М: Эксмо-пресс, 1999.
  4. Фрейд З. О психоанализе. Леонардо да Винчи. – Харьков: Фолио, 2009.
  5. Фрейд З. Я и Оно: сборник. – М.: Эксмо, 2015.