Зародження дитячого психоаналізу відбувалося в гарячій полеміці, взаємній критиці й безкомпромісному суперництві. Дискусія Мелані Кляйн і Анни Фрейд, предметом якої був психоаналіз дітей, донині викликає інтерес – адже це протистояння тривало майже 20 років і мало значні наслідки для наукової спільноти. Те, що я розповім про полеміку Мелані Кляйн і Анни Фрейд у цій статті – лише короткий екскурс, позбавлений духу непримиренного протистояння, яким став плідним ґрунтом для роздумів про сутність дитинства і гри взагалі.

Питання поділу психоаналізу на дитячий і дорослий вже є неоднозначним. Навіть у роботах зазначених аналітиків містяться висловлювання, що вказують на те, наскільки тонка ця межа. Так Анна Фрейд у «Вступі до дитячого психоаналізу» пише про можливість використання елементів техніки дитячого психоаналізу з дорослими, які залишилися незрілими й несамостійними, у зв’язку з чим одразу виникає питання про критерії такого поділу і про можливість досягнення стану справжньої самостійності й незалежності взагалі. Мелані Кляйн у матеріалах колоквіуму з дитячого психоаналізу 1927 р. зазначає, що сфера несвідомого у дітей і дорослих не настільки істотно відрізняється. Вона називає свої принципи проведення дитячого психоаналізу придатними також для роботи з підлітками, хоча і без вказівки, хто саме відноситься до цієї категорії (в питанні вікової диференціації на сьогоднішній день є різні теорії, навіть такі радикальні, які допускають можливість вважати підлітком людину до тих пір, поки вона живе в батьківській родині).

Обидва автори вказують на більш слабку здатність дітей до вільних асоціацій, хоча і знаходять різні причини для цього (за Мелані Кляйн, словесні асоціації дітей стримує тривога; на думку Анни Фрейд, сам метод вільних асоціацій суперечить «сутності дитини»). Але невже дитина зовсім відмовляється або не може озвучувати все, що спадає їй на думку, а дорослий легко і стабільно робить це, отримавши від аналітика інструктаж з вільних асоціацій? Навряд чи це так. Анна Фрейд говорить про те, що дитина не буде в розслабленому стані лежати на кушетці, але чи потрібно це їй? Тут доречні роздуми про функції кушетки в психоаналізі дорослих (якщо говорити про ті випадки, коли її використання доречно) – вона створює ситуацію регресії, безпеки і відтворює ситуацію дитячо-батьківських відносин з їх асиметрією. Чи потрібно створення такої ситуації дитині? Асиметрія відносин має бути присутня в психоаналізі, але для її виникнення у випадку з дитиною навряд чи потрібна кушетка, оскільки тут не стоїть завдання добитися регресії. Дорослого доводиться вводити в ту пережиту колись ситуацію, в якій дитина знаходиться зараз. Дорослого доводиться спонукати до вільних асоціацій, спонукати рухатися до того, що є значущим, долаючи опір свідомості, який формувався під час дорослішання. Дитина не позбавлена опору, але чи можна порівняти її багаж сорому і заборон з багажем дорослого? Коли є можливість, діти в більшості охоче говорять про те, що займає їх душевне життя, як показують численні спостереження і випадки з практики. Вплив свідомості у дітей не настільки виражений, про що говорить і Мелані Кляйн. При цьому Анна Фрейд багато пише про фантазії і «денні мрії» різних видів, зазначає, що дітей іноді все ж можна схилити до вільних асоціацій, змусивши їх «уявляти якісь картинки», але чим же ці мрії і «картинки в голові» є, якщо не тими самими потрібними вербалізованими вільними асоціаціями? Що стосується тривоги, яка є фактором опору для вільних асоціацій, то навряд чи вона в меншій мірі проявляється в психоаналізі дорослих. Навряд чи усі питання навколо цього методу в застосуванні до дорослих і дітей можуть бути вичерпаниі у межах однієї статті. Однак тут також цікава полеміка навколо ігрової терапії, введеної Мелані Кляйн, яка позиціонується як заміна вільних асоціацій.

У цій техніці, згідно з описами, дитині надається свобода дій з безліччю іграшок, а також олівцями, папером, водою, мотузками, ножицями, кубиками та ін.. Все це, за словами Мелані Кляйн, потрібно для того, щоб звільнити уяву дитини. До гри застосовується інтерпретація, для кожної дії знаходиться символічне значення. Анна Фрейд бачила в цьому нав’язливу і поспішну інтерпретацію, яка супроводжує і направляє весь процес гри, Мелані Кляйн заперечувала це і зазначала, що її інтерпретації не передчасні, вони ґрунтуються не тільки на символізмі, а й на способі репрезентацій, на компульсивних повтореннях. Анна Фрейд критикувала ігрову техніку Мелані Кляйн за те, що в її підході гра проходить без введення в аналітичну ситуацію, що пов’язується з питаннями про трансфер в дитячому аналізі. На її думку, дитина не може вільно асоціювати, оскільки у неї відсутнє цільове уявлення. Вільні асоціації дорослого нібито детерміновані його метою приходу в аналіз – усвідомленням своїх страждань, у той час як гра дитини не мотивована цим. Мелані Кляйн в усвідомленні своїх проблем, яких домагалася від дітей Анна Фрейд, бачила лише джерело посилення тривоги, яка саме й заважає спонтанній активності. Вона була переконана, що після першої вдалої інтерпретації дитина несвідомо розуміє користь аналізу для себе і далі буде надавати новий асоціативний матеріал.

Перше питання, що виникає в цьому контексті, полягає в тому, що вважати грою, а що ні. Чому, наприклад, малювання, яке використовує замість вільних асоціацій Анна Фрейд, не вважається окремим випадком гри? Адже якщо вона розглядає гру як джерело задоволення і розвитку, малювання нічим не відрізняється. При цьому дитина здатна диференціювати свою активність за критерієм «гра – не гра», у неї зазвичай не виникає питань, що робити, якщо вона чує фразу: «Іди пограй» або «Не грай з цим». Якщо різні дії з одними й тими самими об’єктами можуть бути грою чи не бути нею, а також є ігри, які зовсім не потребують об’єктів, у чому тоді полягає диференціація? Якщо результатом гри є досягнення задоволення (хоча не можна ігнорувати ігри з елементами нав’язливого повторення неприємних, болісних переживань, описані Зигмундом Фрейдом, які призводять до особливого, неочевидного задоволення). Це все одно не робить гру кардинально відмінною від інших видів активності. Як мені здається, найбільш істотним критерієм диференціації «гра – не гра» для дитини є кількість вимог, що пред’являються до неї ззовні, які істотно зростають в ситуаціях, про які можна почути: «Це не гра!» або «Це не іграшка!». І навпаки, кількість вимог знижується, ставлення оточуючих стає поблажливішим, якщо «Це просто гра» або «Ми тільки граємо». Вважаю, що це справедливо не тільки для вимог з боку значущих інших, але також і для контролю з боку Над-Я, яке підчас гри стає не настільки суворим. Гра дозволяє ігнорувати реальність. Тут я розмірковую про ігри, спонукання до яких виникає у самої дитини і процес яких проходить без втручання дорослих, на відміну від різних розвивальних або навчальних ігор або ігор за встановленими правилами.

Мелані Кляйн також зазначає, що у грі дітей постають фантазії, схильності, хвилювання, але виступають вони архаїчною мовою, якою «говорять» також сновидіння. Тією самою філогенетично надбаною мовою «говорять» симптоми. Цей аспект зближує дитину з невротиком і з представником архаїчної культури, про що говорив Зигмунд Фрейд, але про що чомусь не згадує Анна Фрейд. Ця архаїчна мова – ознака похідних несвідомого, які підлягають аналізу.

У підсумку я схильна думати, що гра є похідним несвідомого, найбільш подібним до сновидіння. Обидва явища утворюються за ослабленої цензури, хоча вона при цьому продовжує діяти і змушує працювати символізації, згущення і зміщення – вони задіяні у виборі сюжету гри, коли виникає її намір. Але власне процес гри скоріше можна порівняти з текстом сновидіння, який доступний вже у вторинній обробці. Втілення гри в дію, як і переказ сновидіння, піддається вторинній обробці, яка надає її сюжету зв’язність і згладжує ті моменти, що викликають найбільший опір.

На ці висновки вплинув мій досвід аналізу молодої дівчини, яка була активною учасницею текстових або форумних інтернет-ігор. Вона говорила про гру як про можливість втілити свої фантазії, іноді «заборонені» (зокрема мазохізм, якого вона соромилася). Про гру вона нерідко висловлювалася так: «Персонаж керує мною», «Персонаж приносить у моє життя стільки негативу і страждання», «Я так втомилася від нього, але не можу позбутися», «Він ще не готовий знову вступити в стосунки» та ін.. Персонаж немов ставав чужим для неї, а вона була спостерігачем подій, як це буває в сновидіннях, незважаючи на знання того, що саме вона створила цей продукт. Персонаж був чужим для її свідомості, але продовжував існувати і висловлювати несвідомі бажання, оскільки «це була лише гра». Коли мені захотілося ближче познайомитися з середовищем текстових інтернет-ігор і відвідати відповідні бесіди та форуми, я не могла не відзначити, що чимало гравців подібним чином висловлювались про свої сюжети та персонажів.

Якщо гра подібна до сновидіння, то і аналіз гри не повинен відрізнятися від аналізу сновидінь. Вона може бути розбита на окремі компоненти й дії, у яких можна виявити приховане значення. Відповідно, як не можна весь процес аналізу будувати лише на роботі зі сновидіннями, так не можна звести його і до самого лише аналізу гри. Обидві ці гіпотетичні крайнощі можуть стати дистанціюванням від реального життя, способом опору. За такого підходу складно буде поліпшити адаптацію аналізанта до реальності. Але й виключати ці методи з процесу аналізу не слід, адже вони точно можуть надати новий матеріал.

Мелані Кляйн розглядає гру як спосіб щось сказати, наближеним до цього є ставлення Анни Фрейд до малюнків, але, як мені здається, творчість і гра, як і сновидіння, абсолютно егоїстичні. Діти починають грати для себе, а не для інших, вони висловлюють протест, якщо намагатися змусити їх грати в те, чого вони не хочуть. Оскільки гра в певній мірі ігнорує реальність, її процес часто зовсім не потребує спостерігачів. Окреме місце займають ігри для дорослих, які вимагають залучення інших осіб, але протягом аналізу вони нерідко зводяться до егоїстичних бажань (наприклад, як було в аналізі одного випадку ігрової комп’ютерної залежності, мастурбації, яка теж може вважатися грою – грою з тілом з метою отримання задоволення). Таким чином, гра – егоїстичний процес, підлеглий принципу задоволення, він ігнорує принцип реальності, не варто ні переоцінювати, ні недооцінювати її значення. Вона не наріжний камінь терапії, вона лише нормальне явище людського життя, яке здатне надати матеріал, якщо буде проаналізовано так, як і інші похідні несвідомого – через вербалізацію, через вільні асоціації. Я цілком припускаю, що в багатьох випадках для дитини дія в пріоритеті пере мовою, що для неї дія – спосіб щось сказати. Однак чи є новим такий прояв для аналітичної ситуації? Хіба не стикається аналітик з тим самим під час аналізу неврозів, коли симптоматична дія стає способом щось сказати? Все одно сенс «висловлювання» стає очевидним тільки через вільні асоціації. Тут полеміка про техніку гри зводиться вже до іншого питання – до доречності символічної інтерпретації в аналізі, чого б вона не стосувалася – ігрових дій, симптомів або сновидінь.

Мої висновки щодо полеміки навколо дитячого психоаналізу народжувалися з роздумів не тільки стосовно літератури, лекцій та практики, але і з власним досвіду. І без цього, як мені здається, не може обійтися занурення в тему дитячого психоаналізу, а взаємодія дорослого і дитини стає в тій чи іншій мірі спробою переграти власне дитинство. Полеміка навколо винаходу дитячого психоаналізу через це нагадала мені слова героїні анімаційного фільму «Дух в обладунку: Невинність»: «Чому люди так одержимі створенням своїх подіб?… Діти не відповідають стандартам людської поведінки. Звичайно, якщо вважати людиною того, хто до кінця сформував розум і знайшов усвідомлену свободу волі. Тоді що таке дитина, поведінка якої хаотична? Вона вочевидь відрізняється від нас, хоч виглядає як людина… Виростити дитину – найпростіший спосіб втілити давню мрію про штучне життя». Твердження, яке на перший погляд здається таким категоричним, породжує безліч питань і протиріч, що зводяться до того, про які взагалі стандарти в поведінці людини можна (і чи потрібно?) говорити. Будь-яка особистість, будь-якого віку – не проект, який потрібно доопрацювати до якоїсь міфічної зразкової зрілості, а, значить, не можна й винайти зразкову, стандартизовану аналітичну ситуацію. Стандартизація, принципи, правила – безсумнівно, спосіб знайти опору. Кожна людина у тій чи іншій мірі не позбавлена тривоги, і тому людині властиво шукати опору, але мені здається, що завжди важливо не дати опорі обмежувати себе.