Поняття «маски фемінності» належить Джоан Рів’єр і було запроваджено у статті «Жіночність як маскарад». Ця стаття визначає однин із варіантів психосексуального розвитку. Йдеться про маскулінних жінок і фемінних чоловіків («гетеросексуальних у своєму розвитку, але з особливостями іншої статі»). Вже тут варто було б поставити уточнююче питання: що є сексуальність у цьому випадку, що вважати справжньою фемінністю чи маскулінністю? Узагальнюючи різні підходи та описані клінічні випадки, мені хотілося б запропонувати таке розуміння сексуальності щодо біологічної статі. Вона включає вибір статі об’єкта і прийняття цього вибору, а також прийняття своєї статі, а це питання ідентифікації. Поєднання цих складових може давати багато варіантів, у тому числі і проміжних, оскільки це створює ґрунт для зав’язування та взаємодії безлічі інтрапсихічних конфліктів.

У своїй статті Рів’єр, слідуючи за Джонсом, описує два типи «не істинно гомосексуальних жінок», і нам слід помістити їх у схему, що вийшла, таким чином. Перший тип – у цих жінок об’єкт по відношенню до них гетеросексуальний. Але свою стать як жіночу вони не приймають, з цим пов’язані конфлікти. Ці жінки усвідомлюють та озвучують своє неприйняття власної біологічної статі та бажання бути чоловіками. Але є й інший тип жінок – фемінні («хороші дружини та матері, з фемінними інтересами»), або ті, хто як мінімум не висловлює відразу бажання бути чоловіком, і, здавалося б, приймає свою стать. Але в аналізі виявляється, що це насправді не так. Цей другий тип якраз можна назвати проміжним – неприйняття своєї статі в цьому випадку є, але не усвідомлюється. Що стає причиною?

Пропоную подивитись, як Рів’єр узагальнює досвід аналізу таких жінок. Питання сексуальності, на її думку, вирішує ступінь тривоги та ефект, який вона спричиняє розвитку. Описуючи жінок другого типу, автор робить висновок, що страх відплати з боку чоловіків за конкуренцію з ними змушує їх одягати т.зв. “маску фемінності”. Тобто, на її думку, ця тривога набуває репрезентації як страх відплати.

Пацієнтка, описана Рів’єр, дуже гостро переживала Едіпів комплекс, змагаючись з обома батьками, і це суперництво, здається, збереглося і в її зрілому віці. Вона була гарною домогосподаркою, в чому перевершила матір, і успішною у професії, в чому продовжила справу батька, проти якого активно бунтувала в підлітковому віці. Але складається враження, що одна з ідентифікацій – із батьком – навантажена тривогою. Пацієнтка відчувала страх публічного виступу, демонстрації своїх професійних успіхів, мала потребу в хвалебному відгуку з боку чоловіка і непрямій сексуальній увазі, яку вона отримувала після виступу, демонструючи свою жіночність. В аналізі виявились її фантазії про кастрацію батьківської фігури. Але ця жінка не виражала відкрито свого суперництва із чоловіками, бо чекала заходів у відповідь і намагалася їх уникнути за допомогою жіночності, яка, як видно пізніше, зводиться до спокуси. За словами Рів’єр, пацієнтка використовувала спокусу як захист, спробу заспокоїти розлюченого батька, фалос якого вона привласнила. Подібні захисти від чоловіків після вступу у конкуренцію з ними автор спостерігала і в інших жінок. Ту ж тенденцію можна побачити у ситуації популяризації фемінітивів – за бажанням конкуренції фактично ховається відмова від неї. На думку Рів’єр, через тривогу не всі жінки, які бажають конкурувати з чоловіками, можуть розглядати себе на рівних із ними. Фемінітиви як феномен покликаний позначити рівність фактично поділяє суспільство на дві групи – наприклад, авторів та авторок — і відкрите суперництво з авторами-чоловіками таким чином уникається. Також із популяризацією фемінітивів іноді пов’язується фраза: «жінка не може бути членом» — це звучить як заперечення, приховування бажання кастрації.

Але тут мені хотілося б розглянути наведений в аналізі сон пацієнтки. За описом цього сновидіння вона боїться також і відплати матері – вона вбила і батька, і матір, і боїться пострілів у вікно. Чи йдеться про комбіновану батьківську фігуру в цьому випадку? Або про дві мстиві фігури?

Також постає питання про «маску фемінності», і воно полягає в наступному — як можна спокусою задовольнити «кастрованого месника»? Сни і фантазії цієї жінки мають такий зміст: «якщо на мене нападуть, я спокушатиму, віддаватимуся, не проявлятиму активності, не проявлятиму фалічності». У сновидінні про вбивство батьків загрозливий їй розлючений «негр» милується її грудьми, але й руками теж — руками із засученими рукавами. Вона привласнила собі все, в обох батьків, і цього не приховати. Що ж тоді має означати спокуса? Від чого вона має захистити?

Для відповіді слід повернутися до питання, у чому полягала б відплата батьківських постатей, яких боїться ця жінка? У кастрації, тож її жіночність тоді проявляється як попередження – «я вже кастрована». А одним із способів здатися кастрованою може бути ідентифікація з кастрованою фігурою, імовірно з матір’ю. тож коли Рів’єр говорить про «здатність до жіночності», яку, на її думку, має будь-яка жінка, що це — здатність приховувати кастраційні фантазії чи здатність ідентифікуватися з матір’ю?

Відомо також, що у своєму сексуальному житті пацієнтка змагалася із фригідною матір’ю, хотіла отримувати з чоловіком якнайбільше оргазмів. Також вона по-різному, але змагалася практично з будь-якими жінками і затято відкидала будь-які натяки на те, що вона не рівня чоловікові. Що ж тоді можна сказати через її ідентифікацію з матір’ю? Вона також тривожна. Падаюча башта уві сні – втрата потенції – катастрофа, і лише маска у цьому сні рятує від втрати фалосу. Але акт дефлорації, якого вона прагнула уникнути, є тим самим – це виявлення рани, втрати, але якщо вдягнути маску вже кастрованої, то цього можна уникнути. Її плева була розрізана лікарем перед шлюбною ніччю – можливо, щоб вона могла показати: «я вже порізана, мене не поранити». Без маски вона виявляла себе кастрованою і бажаючою каструвати, але, здається, більше того – це бажання видається їй вже здійсненим. Якщо вона вбила і пограбувала обох батьків, їй доводиться ідентифікуватися із зруйнованим об’єктом, який, відповідно, хоче відплати.

Схоже, що спокуса та невинуватість/невинність, відмова від активної сексуальності та агресії, до чого зводиться «здатність до жіночності» та «маска фемінності» — єдиний спосіб для пацієнтки взаємодіяти з мстивими та зруйнованими внутрішніми об’єктами. Чи суто жіночий це механізм? Рів’єр пише, що ні, і наводить у приклад інший випадок — гомосексуального чоловіка, який отримував задоволення від мастурбації лише за умови ідентифікації з сестрою, наслідування її певним чином. Він ідентифікується із кастрованою фігурою, і це його реакція на власне садистичне ставлення до інших чоловіків. Суперництво з ними викликало в нього тривогу. Здавалося б, він маскує себе під жінку, але чи це не окремий випадок більш загального механізму самокастрації у відповідь на персекуторну тривогу?

Подібний випадок описаний Волканом – безліч порізів як реакція на страх кастрації у чоловіка. Це випадок Гейбла, який змагався з батьківською фігурою, що постійно з’являлася в його снах про перестрілку з великим ковбоєм або про змагання з аналітиком у пінг-понг, в його аналізі також виявились кастраційні бажання, коли він говорив «чик-чик», дивлячись на виступаючі предмети у кабінеті. Коли Гейбл прийшов у аналіз, він змінив інтелектуальну діяльність на важку роботу дорожнього будівельника і з’явився в кабінеті з порізом на нозі, не прикритим пов’язкою. У перший місяць аналізу у нього з’являлися нові і нові рани, і це була його реакція на тривогу і параною, що виникали при конкуруванні з батьком. Волкан інтерпретував це як захист від кастрації: «Не ріжте мене, адже я вже порізаний». Але при цьому Гейбл не ідентифікувався з жінкою. Навпаки, у період аналізу він виглядав як «мачо». Можливо, річ у тому, що його мати не була об’єктом пошкодженим, зруйнованим, і саме успіх репарації визначає таку відмінність.

Навіть якщо самокастрація та «маска фемінності» є різними захисними механізмами, а не окремими випадками одного й того ж, вони виникають у відповідь на схожі, параноїдні та персекутроні тривоги. Як можна простежити виникнення цих тривог?

Мелані Кляйн розглядає тривогу як відповідь на власну агресію. Агресія походить із жадібності та заздрості, саме ці садистичні імпульси є первинними. Тривога як страх відплати – це спадщина параноїдно-шизоїдної позиції. Але тоді відплата приписувалася матері. Або, точніше, поганому об’єкту.

На мою думку, ця концепція не суперечить, а органічно доповнює схему, запропоновану Рів’єр для опису жіночого розвитку.

Садизм, на її думку, походить коріннями з розчарування на орально-садистичній фазі та оральній інтерпретації першофантазії, вибудовуванні першосцени з оральних позицій. У цій фантазії груди і пеніс рівні і однаково цінні, і ці об’єкти можуть або призвести до розчарування внаслідок фрустрації або недостатнього задоволення немовляти, або до їх переоцінки, відчуття їх як чогось виняткового, щедро обдаруючого немовля. Це відчуття того, що від первинного об’єкта отримано безцінний дар, Кляйн описала як механізм вдячності, що веде до успішного опрацювання депресивної позиції, репарації та інтеграції. Рів’єр приєднується до неї, зазначаючи, що у разі цього переживання відбувається відмова від садистичних та кастраційних бажань, зменшення їхньої інтенсивності та страху.

Розчарування на цій стадії, коли статеві відмінності ще не набули свого значення, веде до того, що обидва батьки сприймаються як суперники. До обох немовля відчуває заздрість, бо вони мають те, чим задовольняють один одного в коїтусі. Рів’єр пише про такі прояви інтенсивного садизму як бажання зруйнувати, спустошити матір, з’їсти вміст її тіла. Фантазії відкушування соска переходять у відкушування пеніса, і в результаті виникає тривога. Це страх покарання з боку обох батьків.

Далі Рів’єр описує два варіанти розвитку, керуючись припущенням, що в цій фазі виникає ненависть до обох батьків, але у дівчаток мати все ж таки отримує більше заздрості та ненависті. Вона виконає покарання, яке відповідає злочину – зруйнує тіло. Спосіб заспокоїти матір – повернути їй батька, ідентифікувавшись із ним. При цьому батька «вкрали» у матері, кастрували, і способом заспокоїти його стає «маска фемінності». Тобто йому теж треба повернути матір через ідентифікацію з нею? Для того, щоб реалізувати такий захист від тривоги, необхідна ідентифікація з обома батьками, але, мабуть, жодна з них не позбавить тривоги, оскільки у фантазії ці обидва об’єкти вже були обкрадені та пошкоджені. Можна припустити, що у випадку пацієнтки Рів’єр не відбулося вдалої репарації, цим викликано чергування маскулінних і фемінних проявів у її житті.

Інший варіант, описаний Рів’єр щодо маскулінних, але гетеросексуальних жінок, включає переживання тріумфу над батьком, відчуття володіння фалосом і почуття провини за це, яке можна подолати, отримавши прощення з боку батька, його визнання її «фалічності». Тут, мабуть, відбувається ідентифікація з батьком, і немає як такої тривоги через його можливу відплату. При цьому мати сприймається як настільки жахлива, що її існування просто заперечується. Мені здається, що в цьому випадку саме мати є об’єктом зруйнованим і мстивим, і ідентифікація з нею не є можливою. Але ця ідентифікація стає певною фатальною необхідністю, коли виявляється реальна відмінність геніталій під час Едипова конфлікту. Якщо раніше мати не була успішно репарована, то ідентифікація з нею пов’язується з найсильнішою тривогою, фатальним страхом руйнування тіла. Це веде і до позбавлення себе насолоди, яку мала мати, до невизнання своєї біологічної статі.

В узагальненому вигляді можна припустити, що вдячність веде до т.зв. “нормальної фемінності”. Об’єкти не зруйновано, немає страху перед ними, ідентифікації не навантажені тривогою. А ось жадібність і заздрість можуть призвести до різних поєднань. Ідентифікація, як і любов до об’єкта, можуть ставати неможливими через сильну тривогу. Також ідентифікації можуть бути сильно суперечливими та порушувати інтеграцію. Конфлікт ідентифікацій стає особливо гострим, якщо ці постаті під час Едипова конфлікту не були примирені у житті. В аналізі можна зіткнутися з ситуаціями, коли цей конфлікт посилює розщеплення настільки, що у аналітика виникає відчуття, що в кабінеті почергово з’являються дві різні людини. Ці ідентифікації дуже складно інтегрувати, неможливо повернути матері батька чи батька матері через ідентифікацію. При цьому якщо батьки один одного не приймають та засуджують ці ідентифікації, це не може не вплинути на переживання конфлікту.

Якщо страх перед матір’ю сильний, захист від відшкодування цього зруйнованого об’єкта, страх перед яким реактивується у фазі Едипова комплексу, коли з’являються відносини суперництва, може приймати форми спроб репарації. Це можуть бути часті подарунки, спроби матеріальної допомоги, «пізній послух» або увага на шкоду власним інтересам. При цьому реальна мати може не приймати цю компенсацію, відшкодування збитків від дочки, а також наголошувати на тому, що вона принесла себе в жертву, викликаючи відчуття, що вона непоправно зруйнована. Цій матері не потрібне ні повернення батька, ні щось інше, і репарація неможлива. Навіть якщо мати прийме реальні подарунки чи допомогу, ці спроби репарації ні до чого не призводитимуть. Поки внутрішній об’єкт залишається пошкодженим, відчуття провини не може відступити. Якщо при цьому відчутті матері як зруйнованої відбулася успішна ідентифікація з батьком, це, мабуть, посилює провину і страх відплати. Рів’єр описує фалос як талісман, непереможний меч, орган садизму. Володіння фалосом у цьому випадку посилює фантазію про можливість зруйнувати тіло матері. У аналізі від жінок можна почути, що володіння жіночим тілом пов’язується з тривогою бути ушкодженою чоловіком. При цьому їхня ідентифікація з батьком, що приносить відчуття переваги, стає також і небезпечною, оскільки пов’язується з виною за спустошення, руйнування матері.

Робота Рів’єр, з одного боку, ілюструє величезне значення концепцій заздрості, жадібності, ідентифікації, репарації та ін. компонентів, привнесених теорією об’єктних відносин, але, з іншого боку, вона дозволяє виявити, що реальні клінічні випадки не можуть бути пояснені лише концепцією Кляйн або лише особливостями Едіпового конфлікту. Доедипальні відносини ненависті, заздрощів і жадібності вписані в Едіпів комплекс, він пожвавлює їх. Мабуть, досягнення депресивної позиції ніколи їх повністю не перекреслює. Саме це робить ситуацію Едіпова конфлікту особливо гострою в описаних випадках. Сліди параноїдно-шизоїдної позиції особливо чітко помітні в Едіповому комплексі, у відносинах суперництва.

Чи можна говорити про розв’язання Едіпового комплексу, якщо так і не досягнуто об’єктних відносин з цілісними об’єктами? Якщо батьки продовжують переживатися як ідеалізований і дуже поганий об’єкт, коли заздрість і тривога дуже сильні. Інтеграція Его в цьому випадку також не досягається. Те саме можна припускати і щодо Супер-Его.

Залишається також питання, чи справді для дівчаток конфлікт із матір’ю стає гострішим? Перші об’єктні відносини все одно вибудовуються з материнськими грудьми, з матір’ю. Ця боротьба любові та ненависті, потягів життя і смерті стає визначальною. Незадоволення – заздрість – бажання пограбувати, поглинути об’єкт дозволяють говорити про те, що пасивна мета, яку деякі автори пов’язують з жіночністю, теж може бути садистичною. Можна припустити, що справа саме в тому, як відкриття статевих відмінностей накладається на переживання цього власного садизму. Чи можна вважати чоловічий Едіпів комплекс простішим, тому що в ньому немає необхідності такої страшної ідентифікації зі зруйнованим материнським об’єктом?

Я не поспішаю робити такий висновок. Адже, згідно з концепцією Кляйн, позбавити від параноїдної та персекуторної тривоги, від деструктивних імпульсів також може лише материнський об’єкт. Ідентифікуватись з ним тоді необхідно. Крім того, саме цей об’єкт має творчу силу. У цьому плані можна висловитись так, що і мати, і батько по-своєму мають потенцію, у випадку батька це фалічність, володіння інструментом активності та садизму, у разі матері творча сила. Це дозволяє стверджувати, що є спільне завдання для обох статей – придбати через успішну ідентифікацію і творчу силу матері, і фалос батька.

Більш того, мені здається, що набуття цих ідентифікацій – це те, за чим клієнти приходять до аналізу. Потреба в ідентифікації з аналітиком при цьому постає поряд зі страхом відплати, який, у свою чергу, є наслідком заздрості. Ідентифікація можлива у разі відмови від суперництва. А від нього можна відмовитись лише тоді, коли подолано тривогу. До цього може призвести усвідомлення та прийняття власної агресії, зокрема найбільш ранньої, довербальної. Це ще раз вказує на те, наскільки важливим є аналіз не тільки фази Едіпового конфлікту, але й опрацювання доедипальних фаз розвитку.

Для практики також важливим є питання, як на здобуття нової ідентифікації впливає стать аналітика. У мене недостатньо даних, щоб простежити тенденцію, але я хочу коротко показати один примітний випадок однієї жінки, яка мала сильну ідентифікацію з матір’ю, але також і почуття провини перед нею. В аналізі вона описала сон, в якому вона разом із двома дітьми вирушала на свято і раптом побачила турка у червоній шапочці та червоних шароварах. Вона задивилася на нього та втратила дітей. Її увага до чоловіка загрожує втратою любові матері, а точніше, якщо вона здобуде фалос, чого вона бажає, то вона втратить привласнені раніше материнські груди та творчу силу (двоє дітей). В іншому її сні вона рятувалась від переслідування і забігла у двір, де росло величезне дерево з дуже великими вишнями. Вона почала їсти вишні, і переслідувачі її наздоганяли, але тут з’явилася якась жінка, яка вдарила їх ножем. Після цього і сама сновидиця теж завдала їм удару, також використовуючи ніж. У цьому сні помітна її персекуторна тривога, від якої вона намагається врятуватися за допомогою материнських грудей (вишні, що ростуть парами), але врятувати її від тривоги може лише фалос, і вона шукає його в іншої жінки, намагається отримати його через ідентифікацію з аналітиком. Пізніше в аналізі у неї знову був сон про переслідування, але її знову врятувала невідома жінка, давши їй новий одяг.

Підбиваючи підсумки, можу сказати, що стаття Рів’єр порушує безліч питань, дуже важливих для психоаналітичної практики. Феномен «маски фемінності» ще раз показує важливість концептуалізації ранніх тривог та агресії, а також їхнього впливу на прийняття свого тіла та біологічної статі. Залишається питання зв’язку прийняття з проявами сексуальності, яка завжди активна. Мені здається, для сексуальності важлива як здатність до активності, так і здатність приймати — здатність отримувати без тривоги, без садизму, фактично здатність до вдячності. Практичне питання полягає в тому, що робити, якщо клієнт не мав умов для успішної репарації свого об’єкта? Наскільки ускладнюється інтеграція Его та Супер-Его, якщо Едіпова фаза була надто конфліктною? Очевидно, аналіз може створити умови, яких бракувало, і дати нову ідентифікацію. І тому аналіз має бути досить глибоким, до первинних об’єктних відносин.